Ім’я Євгенії Бондаренко (16.07.1928-14.02.2014) широко відоме мешканцям Миколаївщини. Літпрацівник обласних газет «Південна Правда» та «Комсомольська іскра», редактор обласного комітету телебачення та радіо, викладач Миколаївської філії Київського інституту культури, майстер народного мистецтва, член Національної спілки журналістів України (1962 р.), Миколаївського обласного творчого об’єднання майстрів народного мистецтва «Прибужжя» (1981 р.) та Миколаївського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1994 р.). За її сценаріями знято телеспектаклі «Нічний диліжанс», «Симплонський тунель», «Ранок», телефільми «Живу на вулиці Діоніса», «Десант», «А діти в полі». У 2001 році вона стала автором  фільму «Пресвітлий лебідь мій», присвяченому витоками і сучасності образотворчого мистецтва Півдня України.

Члени Миколаївського осередку Національної спілки майстрі народного мистецтва України. Праворуч крайня Є.Бондаренко, другий від неї В.Прядко. Квітень 2004 рік

Майбутня мисткиня  народилася у Миколаєві в родині механіка заводу ім. Андре Марті Петра Марковича Зацеркляного та домогосподарки Катерини Мокіївни Андрієвської. Здобувала освіту у школах № 21 та 18. Пережила страшні роки перебування під нацистською окупацією. У 1946 р. під час літніх канікул самостійно пройшла шкільну програму за 8 клас та склала іспити. На літературний факультет Миколаївського педагогічного інституту  вступила у 1948 р., була лауреатом Сталінської стипендії. Закінчила навчання з «червоним дипломом». Спеціальність редактора художніх програм Євгенія Петрівна отримала у Київській філії Всесоюзного інституту телебачення і радіомовлення у 1981 році.

Але сьогодні її ім’я все частіше ототожнюють не з радіо та телебаченням, а з таврійським розписом. Адже саме Є. П. Бондаренко, перебуваючи на Кінбурнській косі у відрядженні, звернула увагу на хати, «сповиті синім туманом», що були оздобленні блакитними візерунками. Під час спілкування з місцевими мешканцями вона дізналася, що так вони не просто прикрашають житло, а й намагаються привернути до нього вдачу та вберегти від лиха. Щоб зберегти побачене для нащадків, вона не лише записується в бригаду до провідної мазальниці Кінбурна, а й у віці понад 50 років разом із молодшою донькою йде навчатися на вечірні художні курси при обласному науково-методичному центрі. Але академічний живопис, який викладав народний художник України Михайло Ряснянський, не давав можливості передати фольклорні образи та сюжети. 

І лише по закінченні у 1993 році курсу народного розпису у Школі народної майстерності при Миколаївському осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України (викладач – заслужений майстер народної творчості України Тетяна Ульянкіна), Євгенія Петрівна знаходить свій шлях у мистецтві. «В селах приморських і степових побачила я блакитний південний розпис на білих хатах… Захотілося це все зберегти, показати людям, особливо – дітям… У своїх творах намагаюся поєднати традицію, історію Українського Півдня з сучасними образами нашого буття», – так писала художниця у своїй автобіографії. 

Як носійка самобутнього таврійського розпису, вона починає доводити науковій спільноті його унікальність та неповторність. Мисткиня створює картини, використовуючи елементи, побачені під час поїздок. З 1994 року виставляє їх на міських, обласних, всеукраїнських виставках, активно  дискутує з першим головою Спілки майстрів Володимиром Прядкою (який згодом таки дає дозвіл на друк дослідницьких робіт і визнає побутування розпису) та митцями інших регіонів України, публікує декілька статей у журналах. У 2007 та 2009 роках видає серію новел, об’єднаних у книжки «Стежки до Лиману», в яких за допомогою художнього слова намагається розкрити філософію місцевого дива. У публікаціях вона наводить основні графічні елементи, які використовували мазальниці в оздобленні хат: «хвильку», «краплинку», «дощик», «лебідку», «чайку», «ластівку», «човник із вітрилом», «якірець». 

Майстер-клас Є.Бондаренко з таврійського розпису у 2007 році для студентів

Науковці сприймають ідеї Бондаренко дуже стримано. Незважаючи на це, вона проводить велику кількість виставок, зустрічей, майстер-класів, популяризуючи розпис серед мешканців Миколаївщини та передаючи свої знання. У 2008 році вона дарує низку своїх картин Миколаївському обласному краєзнавчому музею, зберігши таким чином частину свого живописного доробку. На жаль, після смерті Євгенії Петрівни, картини з домашньої колекції були втрачені.

Творча спадщина Є.П. Бондаренко вимагає подальшого дослідження та популяризації. Адже вона є унікальною складовою культури півдня України, що виділяє Миколаївську область серед інших регіонів та підкреслює особливості традицій та побуту мешканців краю.