Картини почали надходити до музейних фондів у 2000 році. Найбільш ранні датуються 1993 роком, пізніші – 2010 роком. Деякі створені спільно із донькою Оксаною, яка також закінчила курси Школи майстерності Миколаївського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

Аналізуючи документи, статі, згадки у новелах, можна нарахувати понад 130 робіт, створених художницею. Більшість із них пов’язані з фольклорною тематикою та відображають традиції, обряди, свята, перекази мешканців Миколаївщини. Однак це не означає, що майстриню не турбували проблеми сьогодення. Вона палко висвітлювала події сучасності.

Як більшість народних майстрів, Євгенія Петрівна працювала з матеріалами, які були під рукою: ДВП, полотно, картон або навіть папір. Активно експериментувала із фарбами та забутими технологіями. Рами робила прості, із звичайних рейок, плінтусів, або ж використовувала вже готові. Іноді вони були більшими, ніж картина, тому майстриня додатково «одягала» їх у паспарту.

Євгенія Петрівна полюбляла писати серіями, ніби послідовно розповідаючи історії. Кожна картина розкриває нові деталі, емоції чи грані задуму. Прикладами є диптих «Забутий маяк», квадриптих «Живуть на Кінбурні рибалки», «Птахи Таврії» та інші. 

Про те, що художниця тривалий час працювала над роботами, переробляла та вдосконалювала їх, свідчать два варіанти картини «Великдень на Таврії». Вони мають однаковий сюжет, але в деталях дуже різняться.

Бондаренко працювала в жанрі народного (наївного) живопису з притаманними йому особливостями: площинністю, спрощенням зображень, декоративністю, казковістю. Її персонажі часто отримують людські риси. Наприклад, будинки мають людські обличчя та головні убори («Тремонтан»), гілки дерев перетворюються на руки («Дерева вмирали стоячи»), маяк стає жіночою постаттю або сумуючим козаком («Маяківна заміж йдуть», «Забутий Маяк»). Проте є роботи майже академічні, адже свого часу Є. Бондаренко закінчила курси при обласному науково-методичному центрі, який вів заслужений художник України Михайло Ряснянський. Здебільшого це пейзажі: «Ставник», «Риба є! – Йду», «Кінбурн. Солоні озера». 

Зазначимо, що Євгенія Петрівна не мала жодної роботи в класичному стилі розпису, адже завжди накладала елементи «таврійки» на живописне полотно. Вона не була професійною художницею, тож їй було досить складно передати всю красу розпису. Проте неоціненним є зібраний нею фольклорний матеріал і її художнє бачення краси Миколаївщини та глибинної філософії буття Півдня. 

Євгенія Петрівна надихалася природою рідного краю, його витонченими рослинами, тендітними птахами, дзвінким повітрям та намагалася використовувати мотиви, композиції та сюжети, характерні для Миколаївщини. Адже вона чітко розуміла, що таврійський розпис – це не просто гарно намальований орнамент або сюжет, а складна філософсько-етична система взаємовідносин зі світом, напрацьована різними поколіннями мешканців Північного Причорномор’я.