Таврійський розпис

КОЛЬОРОЗНАВСТВО. КОЛЬОРОВА ГАМА РОЗПИСУ

Для багатьох розписів кольорова гама є їх візитівкою. Завдяки їй розпис впізнають і відрізняють від інших.

Спираючись на дослідження Є. Бондаренко та свідчення жителів Очаківщини, можна стверджувати, що кольорова гама таврійського розпису тісно пов’язана з матеріалами, що були доступні жителям Таврії. Вапно і крейда, сажа, різновиди глини, сік ягід, квіти і трави для барвників рослинного походження – головні з них.

Так, основними кольорами «таврійки» за роботами Євгенії Бондаренко визначено:

  •   білий (основа – вапняний розчин);
  •   синій та його відтінки, серед яких варто виокремити головний – ультрамарин (створювали шляхом додавання до вапна синьки у різних пропорціях);
  •   колір «сивого туману», або блідо-блакитний, – особливий колір, притаманний саме таврійському розпису. Використовували як тло, на якому створювалися візерунки (замішували шляхом додавання до вапна синьки в невеликих пропорціях, таким кольором «білилися» хати);
  •   блакитний (замішували на основі вапна з додаванням мідного купоросу);
  •   жовтий, пшеничний, вохра (отримували із жовтої глини), червоний та їх відтінки (використовували рідко, здебільшого для зображення флористичних елементів розпису; створювали шляхом комбінування різних видів глини);
  •   рожевий, зелений, бузковий, чорний (використовували дуже рідко; створювали шляхом додавання до вапняного розчину природних барвників та сажі. У сучасному таврійському розписі відсутні.).

Звичайно, зараз матеріали для оздоблення осель зовсім інші. Лише в деяких віддалених селах Кінбурнської коси наприкінці ХХ століття ще можна було зустріти старі будинки, пофарбовані вапном у колір «сивого туману», з блакитними рамами вікон, білими кутами. Вони були критими червоною черепицею, а знизу підведені смолою. Але в 50-60-х роках минулого тисячоліття такими блакитноокими хатками майорів увесь Кінбурн та Очаківщина. Ці ошатні оселі здавалися легкими і свіжими, як вітерець. На фоні блакитного неба вони виглядали майже прозорими, а здалеку – ніби оповиті ранковим туманом.

У своїй статті «Степові скарби. Деякі аспекти народного образотворчого мистецтва Півдня України» Євгенія Бондаренко зазначає наступні кольори: «…білий, «сивий туман», багато відтінків блакитного і синього аж до чорного («ластівки», «човни», «якірці»). Рідше – рожевий, бузковий, зелений». Але у післямові до першого випуску книги «Стежки до Лиману» (2007 р.) – перед аркушем із замальованими основними елементами народного розпису – Євгенія Петрівна пише: «А мазані хати на нашому Півдні були колись кольору «сивого туману» (блідо-блакитні) і розписані білими, блакитними, синіми, жовтими, бузковими мереживами, які звуться орнаментами. Такі кольори, мабуть, врівноважували яскраве сонячне проміння, якого так багато над степом і влітку, і восени, і навесні…». Ця думка спонукає до роздумів про те, що згодом від рожевого, зеленого та інших «ягідних» відтінків, все ж таки, відмовилися, адже спопеляюче південне сонце і хімічні властивості вапна швидко роз’їдали яскраві кольори природного походження, і вони мали не дуже естетичний вигляд або й зовсім зникали зі стін.

Підтверджує це твердження і аналіз розмальованих «таврійкою» хат, які зображала художниця на своїх полотнах.

Взагалі, Євгенія Бондаренко любила колір і сміливо вплітала його в різноманітні художні образи і порівняння. В новелі «Колиска моя?» вона, наприклад, так описує кольори лиману і моря: «Вперше в житті я побачила мережану стрічку між двома Світами – Лиманом і Морем. Одна вода – «голубець» (так мазальниці називали блакитну із зеленою глибиною), друга – зеленкувата з фіолетовим дном. А між них – ця непевна, трохи розгублена серед хвиль стрічечка…». Тож зовсім не дивно, що блідо-блакитний колір «сивим туманом», за однією із версій, поетично назвала саме вона.

Варто зауважити, що сучасна палітра таврійського розпису майже не змінилася.

Проте Любов Паранюк разом зі своїми учнями точно відмовилися від використання чорного кольору, а червоний та рожевий замінили на кораловий. Не використовують і яскраво-жовтий (або лимонний).

Любов Мирославівна зазначає, що свідомо обмежила кольорову гаму, аби зберегти впізнаваність розпису, його мереживність, легкість, свіжість.